Минуло шість років, і в її доробку уже понад три десятки ролей у серіалах, кіно та театрі. А нещодавно відбулась прем'єра вистави «Міста» у «Театрі на СОЛОм’янці», де акторка виконує одну з провідних ролей.
Світлана не любить говорити про досягнення, точніше не вважає, що все, що вона зробила, варто так називати. Тож ми просто розповімо історію жінки, яка наважилася йти за мрією дитинства, у віці, коли не заведено починати все спочатку. Розкажемо про те, як вона змінювалась на цьому шляху, яку правду про себе дізнавалась, які нові світи відкривала і, врешті, що дарувало їй миті неймовірної радості та щастя.
— Акторство — це мрія, про яку ви не згадували тривалий час. Тож що спонукало діяти у 50 років? Яким був той вирішальний момент?
Не можна сказати, що це був конкретний момент. Знаєте, як буває: живеш собі, рухаєшся, багато створюєш — як в бізнесі, так і загалом у житті. Але при цьому відчуваєш, як потроху втрачаєш себе, і це спонукає заглиблюватись у себе, ставити собі запитання, переосмислювати.
Коли мені виповнилось 40, мама серйозно захворіла і померла. Їй було 60. А потім час дуже швидко минув, і ось мені вже 49. Я подумала: «Боже, 60 — це вже поряд». Ця дата тоді добре тригерила. Мама була дуже сильною жінкою, але вона не дала своїм можливостям вирости, а бажанням здійснитися. І в її житті це просто згасло. Я подумала, що треба щось робити. Десь тоді мрія стати акторкою, яка виникла в 4-5 років, просто згадалася. Все життя вона, як я іноді кажу, лежала в шафі, двері в яку я зачинила, а потім відчинила: «Ось, будь ласка, пробуй». І я вирішила «рванути» в Київ. Мене іноді запитують, чому остаточно не приїжджаю в столицю, а постійно їжджу у своє місто. А для чого? У мене все там: родина, робота всього життя, яку не полишаю. Трішки соромно, що зараз менше працюю, але я підготувала замів, які роблять все так само добре. Дуже їм вдячна. Я змогла згадати про себе і робити те, що вважаю за потрібне.
— Ваша мрія — дуже ресурсна, якщо спонукає до таких дій.
Я не дуже люблю слово «мрія». Але якщо вона з дитинства, то згодом переходить в мету, завдання, конкретне бачення. І тоді просто хочеш її втілити, бо інакше це будеш дещо не ти, залишиться відчуття, що ніби щось важливе не зробила у житті.
Я пам'ятаю той стан, що передував рішенню перейти в акторську професію: було гостре бажання подумати про себе. Особисто про себе. Бо якщо ти мама, дружина і в тебе відповідальна робота, то живеш з меседжем «треба». Хоча любиш і професію, і рідних. Все робиться від душі, з інтересом. Але все одно приходить момент, коли ставиш собі запитання: «Стоп, може, мені про себе трішки згадати?».
— Ви почали з фахового навчання?
Я не відразу пішла вчитися акторству. Спочатку вступила у школу від «1+1» на телеведучу. Вчилася на вихідних, інколи пропускала, звісно, бо я живу за 300 км від Києва. Але рідним тоді не розповіла. І от якось ми з чоловіком були у столиці на вікенд. Він приїхав мене забирати на Кирилівську, 22, а там охоронник стоїть. Чоловік запитує: «Тут якась лікарня? Моя жінка, мабуть, приїхала сюди отримати консультацію». А той відповідає: «Тут студія 1+1. Сніданок». Він каже: «Та ні, не може бути! Тут має бути щось інше!». Охоронник заперечує… І тут я вже вийшла. Чоловік у здивуванні. Тоді я і розповіла, що вирішила почати з цього, бо розуміла, що спочатку потрібно попрацювати з голосом, вимовою, побороти страх перед камерою. Я сказала: «Якщо ти проти, то я покину». Звісно, не повинен чоловік мені щось вказувати, як і я йому. Ми вільні люди, маємо самі вирішувати. Але коли живеш у взаємодії, то хочеться підтримки й розуміння, щоб нічого не йшло наперекір. Він відповів: «Думаю, що тобі це треба. Тому роби».
— А якби чоловік сказав, що проти, то як ви діяли б?
Доносила б свої істини, бажання, розуміння своїх планів. Вони ж не до кінця життя. В них є свій термін. Я його чітко усвідомлюю. Звісно, є актори, які отримують цікаві ролі у дуже зрілому віці, але це, мабуть, виняток. Хочеться максимально наповнити той час, який я маю.
— Рішення було досить швидким?
Так, я не думала довго. Вирішила й одразу почала діяти. У мене взагалі не виходить довго розмірковувати, бо життя так швидко летить, маєш реагувати на все.
— Що допомагало вам усі ці шість років втілювати задумане?
Дисципліна, мабуть. І планування. Хоча в акторській професії планувати майже неможливо — приходять пропозиції, самопроби, кастинги — і все летить шкереберть. Але все одно — планування. Крім того, креативність, уява, фантазія. За першою освітою я вчителька, вивчала психологію та вчилася працювати з дітьми. В акторстві це знадобилось, бо дорослі багато в чому залишаються дітьми. Допомагає і досвід роботи з людьми й загалом життєвий досвід. Я прийшла в акторство трохи пізніше, ніж інші — не в сімнадцять. І маю дещо більший «рюкзачок» за плечима. Тож зараз я часто виїжджаю на чесному життєвому досвіді.
— Продовжуючи тему досвіду: ви — дівчина з села. Чи відчували обмеження для розвитку та реалізації мрій?
Я раніше думала, що в селі й справді менше можливостей, ніж у містах, де діти можуть відвідувати гуртки, виставки, театри. Але у селі теж можна знайти можливості. Я закінчила музичну школу, їздила задля цього 18 км в місто. Читала, дивилася кіно. Моя мама — сільська інтелігентка, дуже любила читати. Тато малював і грав на гітарі. Вони дуже гарно разом співали. Куди не приходили — це було якесь свято! Всі на них чекали. Я в такому росла. І теж граю гітарі, малюю — це передалося від тата. У мене професійно поставлений голос — співала в народному хорі «Веснянка», багато гастролювала. Мистецтво завжди було всередині. Село мені не завадило.
Батьки виховували мене так, щоб не лінувалася — досить жосткенько. У селі дитина працює на рівні з дорослими, але в цьому нічого поганого немає. Згодом я усвідомила, що цей досвід багато чого мені дав: я здатна багато працювати, фізично, зокрема, не жаліти себе, не опускати руки, якщо щось не вдається. Та й зіграти сільську жінку я можу на раз.
— Чому ви не пішли в акторство одразу?
Це були 90-ті. Непрості роки. Коли в шкільні часи я повторювала, що хочу бути акторкою, батьки тихенько собі слухали, не заперечували. Але коли настала пора вступати, тато сказав: «Ні-ні. Отримаєш нормальну професію, як усі люди. І не треба на екрані на всю країну роздягатися». Такий був стереотип… Радянські часи, а ще й село — ми всі озиралися на те, що люди скажуть.
— Наскільки ця установка впливає на вас тепер?
Зараз це мене практично вже не хвилює. Мабуть, пережила. Загалом якогось хейту не пам’ятаю. Але на початку акторства трапилась одна кумедна історія. У школі телеведучих «1+1» нас навчали вести соцмережі, тож я почала їх розвивати. Звісно, місцеві дивилися сториз і робили певні висновки. Я цього не знала, аж поки до чоловіка не прийшов знайомий, аби запитати, чи правда, що ми розлучились. Виявилося, що у місті ширилась версія: «Свєта вже в Києві і її хтось там просуває». Ми тоді посміялися, взялися за руки, пройшлись базаром, щоб нас побачили разом. І більше цю тему не підіймали. Але не скажу, що тоді мене це не тригернуло зовсім. Я не зрозуміла, як, чому… Це ж неправда.
Згодом усвідомила: коли ти виходиш за усталені рамки, то закономірно, що у людей може скластися певна думка. Вони здатні намалювати собі такі картини! Але якщо їм це потрібно, то нехай малюють. Може, у них вийде Пікассо. Для мене головне, що рідні підтримують, і я не роблю нічого поганого. Інше — не має значення. Тож тоді я сказала собі: роби своє, продовжуй! Усім подобатись не вийде.
— Чи залишились інші обмежувальні переконання, страхи?
Коли я прийшла в кіноіндустрію, то був період, коли відчула себе маленькою, бо побачила масштаби й не знала, як там все працює. Зараз вже розумію: не таке воно й величезне, бо розібралась, як все відбувається. І стало цікаво. Не передати словами, як цікаво.
Страх виникав, коли треба було вийти на майданчик. Я хвилювалась, чи все зроблю правильно, що подумають люди. А на майданчику кожного разу — нова фішка, яку не знаєш, як втілити. Але знаєте, коли отримуєш в лоб, то починаєш швидко думати: ага, цьому треба навчитися, оце засвоїти, в таку школу піти. Чим далі йдеш, тим більше потрібно навичок і знань. Тому я весь час навчаюсь. Безперервно. Саме це дало мені, фактично, нове життя.
— Нову молодість?
Я так не сказала б. Я адекватно сприймаю себе, свій шлях і вік. Зараз у мене дуже гарна пора, насправді. Навіщо продовжувати молодість? Вона дає свій досвід, зрілість — свій. Цікавість — саме в процесі набуття досвіду тут і зараз.
— Цей шестирічний шлях вас дуже змінив?
Знаєте, я не одразу зрозуміла, що це за професія. Думала: піду, швиденько повчусь і почну одразу щось цікаве робити. От би мені тоді трапилась така Свєта, як я зараз, котра розповіла б, що це насправді таке! Як це складно! Скільки всього треба опанувати! Працювати з тілом, голосом, мовою, уявою, фантазією.
Цей шлях дав не лише зовнішні зміни, а й внутрішні. Начитаність, надивленість, знайомство з неймовірними людьми, навички самопізнання… Важко перерахувати все те, що я отримала, скільки всього пройшла. Сиджу ось і думаю: нічого собі! Нічого собі!
А ще акторство дало мені миті неймовірного щастя. Якось почула опитування: «Які три найщасливіші події у вашому житті?». Почала рахувати: одруження, народження дітей і… перша роль! Уявляєте, якого рівня було те щастя?
— Якщо говорити про зміни на рівні особистості, то які найголовніші?
Я завжди думала про себе як про добру людину. Повсякчас хотіла підтримати інших, підставити плече. Брала відповідальність за дітей, наших з чоловіком батьків. Це завжди було через внутрішній відгук, що йде від серця. Акторство ж показало, що я просто людина. В мені є все — і хороше, і погане. Коли мені почали давати ролі «поганої дівчинки», яка може зробити таке, що на голову не налазить, то я зрозуміла, що в цих персонажах проявляються і мої риси. І тоді відчула себе людиною без меж, особистістю широкого внутрішнього світу. І темні, і світлі, і різноколірні сторони мене змогли проявлятися, ставати видимими. Щонайперше для мене самої. І це дуже сподобалось.
Акторство не тільки розширило мене, а дало можливість заглянути всередину себе. Довгий час я опиралася цьому. І доки я це робила, воно не відкривалося. Коли ж я зрозуміла: поки не зануришся всередину, не розберешся там багато в чому і потім не почнеш виконувати ролі через ці внутрішні відчуття, то нічого не вийде. І коли зі мною це сталося, тоді сталося й акторство. Слава Богу, я маю можливість відкривати себе різну в цій професії.
Якщо узагальнити, завдяки досвіду акторства я дозволила собі бути різною — поганою, дурною, вразливою, скаженою, сільською, забитою. Дуже різною! Це дуже цінно. Я навіть радила б людям, які заблукали в житті, йти в професію.
— А в житті ви дозволяєте собі те, що в акторстві?
Якраз ця професія дала таку можливість. Ми ж часто чуємо: актор може зіграти будь-що, ми йому не віримо. Неправда! Актори набагато чесніші, ніж інші люди. Нам хочеться вийти з кадру і жити чесно своє життя.
— Тож ви стали чеснішою в житті?
Так. Але не тільки це. У мене з'явилися кордони, я навчилася сказати «ні», звісно, етично і толерантно. Стала дозволяти собі більше.
— Чи відчуваєте, що ви вже професійна акторка?
За освітою — так, бо я закінчила магістратуру, вчилася у різних школах, які забезпечують системні знання та навички. Але в цій індустрії важлива майстерність. Тому про мою професійність мають говорити ролі та глядач. Але, дякую, мене вже бачать режисери, кастинг-директори, продюсери. Тож рухаюсь.
— Ваша мрія стала метою. Для вас важливо мати конкретний результат?
Так. Батьки прищепили мені розуміння: якщо за щось берешся, то повинна викладатися на всі 100%, працювати якісно і на результат. Тому коли з'являються страхи, у мене нема бажання кинути. Я знаю: просто треба вчитись. І «треба» тут не про примус, а про інтерес. Мені цікаво, як усе працює. Настільки цікаво, що взагалі не розглядаю відступ. Хіба що виженуть, або хтось скаже, що з мене нічого не буде.
— Як ви реагуєте, коли вам кажуть: «Нічого не буде / не вийде»?
О, це мій тригер. Якщо мені кажуть «ні», то значить — точно буде «так». Пам’ятаю, у першій акторській школі я запитала у викладача: «Скажіть чесно, у мене щось вийде?». Він відповів: «Чесно? Думаю, що ні». Я подякувала і пішла. А потім, коли ми показували дипломні сцени, той самий викладач, побачивши мою, сказав: «Знімаю капелюха. Все-таки щось вийде». І я вважаю, що вийшло.
Тато завжди казав: «Слів “не хочу”, “не буду” — не існує». Завдяки цьому я маю установку: якщо чогось не знаю — розберусь. Розібралась з дизайном, будівництвом, відкриттям бізнесу. І все це не через амбіції, а через інтерес. Було цікаво зрозуміти, як усе влаштовано. Так само і в акторстві — мені просто цікаво.
— Виходить, ваша суперсила — здатність зберігати цікавість?
Виходить, що так.
— Чи відчуваєте ви себе головною героїнею життя?
Складне питання. От я зараз відкриваю для себе нові великі світи. Даю можливість бути там, де хочу, роблю те, про що мріяла… Мабуть, таки я можу себе такою вважати. Я ж могла ще довго дивитись на мистецький світ збоку, охкати, як там все чудово. Але вирішила взяти й зайти туди. Не спостерігати, а діяти. Тож все-таки погоджуюсь, що я героїня свого життя, тому що головна роль — це коли ти формуєш себе так, як хочеш, наповнюєш тим, що тобі потрібно, живеш там, де цікаво, з людьми, які тобі близькі. І тоді отримуєш більше, ніж мріяла, — нове життя, нове розуміння світу.
— А що б ви сказали жінкам, які прагнуть чогось подібного?
Я колись обіцяла собі, що не буду нікого вчити. Але раз уже цей досвід стався зі мною, відчуваю, що хочу поділитися. Найперше прошу: не бійтесь, робіть те, чого потребує ваша душа. Йдіть туди, куди прагнете! А якщо давати конкретну пораду, то скажу так: не заходьте у воду «просто намочити ноги», а з метою навчитися плавати. Тоді й тренер знайдеться, і вода стане теплою, і сили з'являться. Ви попливете! Це, можливо, станеться не так швидко, як хочеться, оскільки, не все виходить одразу. Нічого! Не добрали щось зараз — доберете потім. Шукайте, де набути знань і скілів. І вийде все навіть цікавіше.
«Я спробую» — не працює. Якщо просто зайти подивитися, постояти у дверях, а далі не рухатись, то нічого не вийде. Рухайтесь, хай навіть у вас ноги зв'язані й ви просто дибаєте. Дибайте! Головне — не зневірюватись і тримати у фокусі той первинний намір поплисти. Якщо трапились невдачі, велике прохання не опускати руки — шукайте, хто допоможе впоратись.
— Насамкінець поставлю досить банальне запитання: які ролі мрієте зіграти?
Я розглядаю ролі не тільки акторські, а й життєві. В житті прагну проживати роль жінки, яка стала набагато мудріша, жіночніша і впевненіша. І неважливо, скільки їй років, як вона виглядає, в якій сфері працює, головне, що вона може розповісти свою історію, поділитися досвідом.
Зі мною теж ділилися досвідом люди, які стали прикладом, за якими я йшла. Наприклад, Катя Молчанова. Вона починала як непрофесійна акторка і зіграла гарні головні ролі в чудових повнометражних фільмах. Вона якось запитала: «А ти готова до великих ролей?», я подумала: «Готова, чому ж ні?». А вона каже: «Стоп! Чи могла б ти, наприклад, місяць провести в Карпатах? Лазити по горах, робити різні складні речі?». І ви знаєте, тоді я відчула, що не готова. А от зараз — так. Та й у сім’ї вже є повне розуміння. Саме така роль мені подобається. Роль жінки, яка готова робити своє так, як потрібно, згідно з обставинами і як цього вимагає час та запити.
Щодо акторства, то хотілося б грати чесні, життєві, не вилизані ролі. Хочу втілювати справжніх жінок, такими, як вони є, і ту правду, яка присутня в кожній нас. Чесність з собою для мене дуже важлива. І ще: в нашій професії є такі штуки — коли втілюєш роль, вона має відкрити якісь почуття, часто непрості. І дуже бажано потім якось їх закрити, щоб не залишати рани. Я хочу грати такі ролі, щоб зцілювали й дарували силу глядачам. Дуже хочу.
